![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
Пропоную до уваги найцікавіший «спіч» із круглого столу у «Главреді».
В. Кулик: По-перше, хотів би відзначити, що варто розуміти те, що будь-яка ідеологія має свою класову складову. Тобто ідеологія має слугувати певній соціальній групі. Якщо ми не подобається слово «клас» в класичному розумінні марксистському, тоді ми говоримо про соціальну групу.
Якщо ми подивимося на більшість політичних партій, і на ті ідеології, які вони озвучують, ідеологія середнього класу, не даючи визначення, що таке є середнім класом, якщо ми говоримо про існування цілого пучка соціал-демократичних партій, близько тридцяти партій, які озвучують, що вони є партія середнього класу і таке інше, власне, ми побачимо, що ці партії не розуміють, власне, на кого вони орієнтовні.
Навіть якщо ми розглянемо докладно програму «Нашої України», БЮТ чи Партії регіонів, складається враження, що їх писав один автор. Лише питання в оформленні. Тобто там більш гламурна презентація, тут більш грос-бух такий, теоретична розробочка, тут вона з рюшечками, тут вона з венезельочками, але в принципі тези повторюються з програми у програму. Можливо, дійсно, це програма нашого експертного співтовариства, який не має певного ідеологічного креатину, і ми переписуємо одне в одного якісь ідеологічні штампи, чи якісь класичні кращі ідеї. І вони з'являються то у Юлії Тимошенко, то у НУНС, то у Партії регіонів, то у соціал-демократів, але мають одні і тіж самі посили.
Тобто наші політичні партії втратили зв'язок із тими соціальними групами, інтереси яких через декларацію певних ідеологій вони мають відображати.
Друге, вони мають консолідувати цю соціальну групу, і мобілізовувати на підтримку та на вироблення програм.
Скажіть мені, будь ласка, яка політична партія ініціювала ідеологічну чи політичну дискусію в середовищі соціальної групи, на яку вона орієнтується, для вироблення колективної, через дискусію, вироблення програми? Відповім -жодна політична партія. У той самий час на Заході присутні політичні дискусії в ідеологічному середовищі серед експертів і навіть громадські обговорення проблем. Скажімо, підготовка відомої програми партії Демократичного соціалізму в Німеччині. Цьому передував достатньо довгий процес дискусій внутрішніх, дискусій у суспільстві, а потім уже готова програма 2001 року.
Цю ідеологічну дискусію розуміють громадяни, які голосують за партії. Вони, можливо, не включаються в неї, не беруть безпосередньої участі, але вони ознайомлені з усіма новітніми ідеологічними трендами, які озвучують певні політичні лідери. Тобто є живий зв'язок політичної партії, її ідеології з масами, які за неї голосують.
Ю. Романенко: Очевидно, такая партия должна быть, как бы вмонтирована в социум.
В. Кулик: Вона має ґрунтувати свою діяльність на основі так званої демократії участі. Тобто безпосередньо існувати і бути присутніми на горизонтальному рівні. Це має бути не розподіл пайків і громадянин узнає про цю політичну партію лише під час виборчої кампанії, а коли немає виборів, закриваються всі громадські приймальні. Це має бути справжня дискусія, справжня участь у вирішенні муніципальних проблем, проблем місцевого самоврядування. Тобто партія має існувати не лише на рівні міста, району, а на рівні мікрорайону, окремого будинку. Її активісти мають бути присутніми в більшості конфліктних, або в більшості соціально важливих точках суспільства. І тоді справді є взаємозв'язок громадянина-виборця і політичної партії, яку він підтримує, або не підтримує.
Ю. Романенко : Но здесь возникает вопрос — а есть ли граждане? Есть ли критическая масса граждан для этого?
В. Кулик: Це раз. Коли у нас кажуть, що у нас не існує громадянського суспільства, коли у нас кажуть, що у нас громадянин пасивний, це є брехнею. Простий приклад. 2003 рік — кількість акцій протесту, в яких брали участь більше ста осіб, дорівнював дві з половиною тисячі акцій на рік. 2005 рік — шість тисяч. 2006 рік — ми бачимо спад, 2007 рік — знову доходить до чотирьох тисяч. Це вказує на те, що громадянське суспільство, законопротестні рухи, новітні соціальні рухи набирають обертів, і це справді ті активісти, які насправді несуть певну ідеологію, можуть нести певну ідеологію і з ними потрібно працювати. Тобто є соціальний активізм, він знову починає відроджуватися. І це не лише, скажімо, для лівої ідеї, цих соціальних активістів можна використовувати в інших політичних структурах, якщо вони зможуть донести свою ідеологію і заручитися їхньою підтримкою. Більшість з цих активістів не є маргіналами, вони мають доступ до Інтернету, вони створюють ком'юніті, вони обговорюють важливі політичні, в тому числі й ідеологічні проблеми, це не лише є, от скажімо, приклад, так звана «уплотнительная застройка» в місті Києві. У Києві існують близько тридцяти ком'юніті, які обговорюють проблеми ЖКГ і проблеми забудови історичної частини міста. Більшість цих ком'юніті потім проводять акції протесту, яка, скажімо, буде завтра на Пейзажній алеї. Це не лише поодиноке явище, це вже тенденція, це вже певний рух. І в цих ком'юніті обговорюються проблеми тієї ж самої програми демократичного соціалізму, обговорюються ідеологічні важливі проблеми, відчувається, що там є запит на ідеологію, запит на ідею. Однак до цього запиту наші політичні партії не можуть нічого запропонувати, адекватну відповідь дати. Запропонувати певний адекватний продукт. Більшість програм і ідеологічних проектів наших політичних партій, від них віє нафталіном, нафталіном із штампами двадцятого століття. Це не є постмодерні партії, не в розумінні постмодернізму як напрямку, а мається на увазі, партії в постіндустріальному суспільстві. Я далекий від того, скажімо, що у нас змінився конфлікт між капіталом і працею, нічого подібного, він існує і зараз, і навпаки, посилюється.
Однак, для того щоби актуалізувати питання цього конфлікту, скажімо, для лівої ідеології, необхідно, щоби трудящий той самий, на якого орієнтуються різні політичні партії, зрозумів свій класовий інтерес. А для цього йому не потрібно розповідати про завоювання Октября і про Леніна, і про його ключові роботи. Треба пояснювати робітнику, в чому полягає, власне, цей класовий інтерес зараз, в конкретному будинку, на конкретному підприємстві, і в конкретному суспільстві більшості лівих політичних партій цього народу.
Інший приклад — середній клас. Скажіть мені, будь ласка, яка політична сила змогла заручитися справжньою підтримкою так званого середнього класу хоча би у вигляді дрібних підприємців? Яка партія змогла ініціювати дискусію, справжню дискусію в рамках цього середнього класу? Хоча би цього прошарку. Жодна політична партія. Була імітація, гламурна імітація у вигляді «Віче» та Богословської, яка не мала горизонтальних зв'язків, не мала зв'язків навіть із групами своєї підтримки на місцях і втратила за рік будь-яку популярність. І навпаки, ми бачимо те, що є відмова основних політичних гравців від горизонтальної комунікації та демократії участі на користь гламуризації політичного життя, на користь, скажімо, гламурного популізму, і на користь персоніфікації, повністю тут погоджуюся з паном Балою.
Фактично персоніфікація відбувається не лише, скажімо, в образі цієї політичної партії, а навіть на рівні ньюзмейкерів. Ми бачили як це відбувалося в «Нашій Україні» під час виборів, було визначено п'ять-сім ключових ньюзмейкерів, які озвучували позицію політичної сили, всім іншим категорично було заборонено будь-що казати. Якщо людина не погоджувалася, вона йшла, як це було з Безпалим. І це стосується й інших політичних партій: це стосується і Партії регіонів, і Соцпартії. Тобто фактично вбивається внутрішньопартійна дискусія, вибудовуються і вносяться зміни до статуту політичних партій, які дозволяють монополізувати та тримати під контролем все їх життя. Тобто, партії будуються вже далеко поза схемою демократичного централізму. Це ультрацентралізм. Це фактично диктаторські партії, де я повноваження лише ЦК, керівництва партії і, де немає внутрішньої дискусії.
Є й інший варіант. Теж подібний, але інший. Коли політичне керівництво партії віддає місцеві організації на відкуп, як вотчину, певному бізнесмену. Кожна політична партії, тобто її структура на місцях в області чи місті має самофінансуватися. А що це означає? Що приходить бізнесмен, якого не цікавлять ні політичні, ні ідеологічні дискусії, якого не цікавить робота з електоратом в напрямку політичного просвітництва. До речі, це є одна з фундаментальних функцій політичних партій, якою не виконує жодна політична сила в Україні.
Фактично у нас є дві партійні моделі: олігархічна партія, де все куплено, і пірамідка, де все субординовано. Демократичних партій, справді демократичних, де є внутрішнє життя партійне, можливо, за виключенням КПУ, мабуть в Україні немає. , У Компартії існує внутрішньопартійна дискусія, як це було під час з'їзду Компартії перед перевиборами, коли з'їзд не підтримав рішення керівництва. це був єдиний випадок з усіх з'їздів, які були в Україні перед виборами. А це не означає, що Компартія є зразком. Там є дискусія, але з демократією там складна ситуація. І це стосується й інших політичних сил. Фактично у нас зараз відбувається герметизація партійного життя на рівні керівництва, бомонду. У свою чергу, це керівництво максимально гламуризувалося, воно отримало «глянець» і є великий ризик того, що такий відрив буде і надалі відбуватись. Ось чому громадяни не відчувають своєї спорідненості з політичним класом, який герметизується, стає річчю у собі і для себе. Соціологічні дослідження вказують на те, що громадяни сприймають політичний клас як «вони», і себе, весь народ, як «ми». І проблеми та потреби політичного класу не пересікаються з проблема та потребами всіх інших громадян, з потребами виборців.
Для політичного класу були актуальними перевибори, європейська інтеграція, інтеграція в НАТО, російська мова, а для громадянина, для нас, було цікавим питання зарплати, пенсії, питання реформи ЖКГ, проблеми, які стосуються безпосередньо його життя, його виживання та якості життя. Але громадянин вимушений був споживати оці підробки, оці ерзаци, які пропонувалися у вигляді певних штампів, і у вигляді образів. Можливо, справді, справа йде про те, що ми живемо в постмодерністському світі, де неможливі класичні ідеології. Але це не є виключенням того, що, можливо, зараз формується нова ідеологія, яка зможе бути більш адекватною і зможе достукатися до виборця та отримати справжню підтримку. Була ж ситуація під час помаранчевих подій 2004 року, коли частина громадян, на які, зокрема, Юра казав, що це середній клас, який збунтувався, от до них змогли достукатися, пояснити їм свої вимоги. І я не виключаю, що подібна ситуація може скластися надалі, тобто під час певних подій, все ж таки буде можливість достукатися до певної соціальної групи і сформувати, чітко сформувати певний взаємозв'язок: політична партія — інтереси певної соціальної групи. Якщо такий взаємозв'язок буде існувати, ми знову повернемося до нормального розуміння політичної партії, її ролі та ідеології її у суспільстві.
Ю. Романенко: Спасибо. После такого твоего зажигательного спича у меня возникла аллюзия. С одной стороны мы видим гламурных имитаторов, к которым можно отнести действующие политические силы, независимо от того, являются ли они партиями олигархического капитала, либо пирамидки в виде КПУ или СПУ. А с другой стороны, назовем их условно дискурсивные коммьюнитарные силы, которые тяготеют к программным моментам, но которые не объединены еще в какие-то системные структуры. Они находятся в корнях социума барахтаются и пытаются каким-то образом изменить, решить конкретные задачи на конкретном уровне, на котором они находятся. Но способны ли они выйти на формирование общенационального идеологического продукта?
Отже, чи можлива інтеграція загалу активістів у щось єдине та осмислене (скоординоване) – у рух у єдиному напрямку, направлений на оволодіння ситуацією у нашому політичному просторі. Адже за великим рахунком багато в чому наші інтереси збігаються. Адже люди, все ж таки, – істоти з розумом, то чому б ним не користуватися?